Валентина Гурова, Суспільне Миколаїв: «Над нами летіли білі парашути — на них спускались снаряди»

Валентина Гурова, Суспільне Миколаїв: «Над нами летіли білі парашути — на них спускались снаряди»

23 лют. 2023

Перші зйомки в зоні бойових дій кореспондентки Суспільне Миколаїв Валентини Гурової були на Донеччині у 2016-му — їздила із місцевими волонтерами знімати історії захисників і тих, хто мешкає поблизу фронту. В межах серії блогів журналістів Суспільного, які висвітлюють бойові дії та обстріли українських міст, — розповідь про роботу під час війни Валентини Гурової.

Читайте також: Дарина Коломієць, Суспільне: «Ввечері лягала на підлогу і ридала, а вранці вставала, одягаючи маску непорушності»

 Відчуття — неймовірна лють, непорозуміння і питання «за що»

 

Під час повномасштабної війни перше, що довелося знімати, — наслідки обстрілу «градами» спального мікрорайону у Миколаєві, району, де сама народилась і живу досі. Пошкоджені лікарні, школи, дитсадки, житлові будинки, згорілі автомобілі. 

Рідні були постійно на звʼязку та нервували, місто перебувало під постійними обстрілами, навіть без оголошень повітряної тривоги. Пізніше почались дозволені виїзди на позиції військовослужбовців на перших лініях фронту на Херсонському напрямку. Збір з вечора, підготовка обладнання: телефони, світло, дроти, павербанки тощо. Вранці — тактичний одяг, бронежилет, каска, аптечка, виїзд на місце зустрічі з пресофіцером бригади. Ранкова кава і «погнали». Дорогою зазвичай «на колінках» планування роботи на локації. По приїзді обговорення з військовими і обіцянка бути обережною та слухатись наказів. Журналістське везіння — це коли підрозділ артилерії їде «вже» на бойове завдання і командир говорить, давайте з нами. Протягом одного дня на позиціях зазвичай є можливість відзняти кілька матеріалів. Повернення додому — відписування сюжетів. Наступного дня нові теми та зйомки.     

 Основне правило під час роботи в зоні бойових дій — власна безпека

 

Про мій виїзд обов’язково повинна знати моя редакція, треба тримати зв’язок із колегами. Не обговорюється й амуніція — зручний та правильно одягнений бронік, каска й аптечка. Принциповим було проходження курсів з такмеду, аби трохи розумітись у наданні невідкладної допомоги. Робота на деокупованих територіях — великий відсоток сьогодення. Часто доводиться бути психологом, спілкуючись із людьми, які пережили місяці окупації, важко не пропускати такі історії через себе та зберегти нормальний емоційний стан.     

Після звільнення Херсона від окупантів фронт відсунувся, Миколаїв став відносно безпечнішим. Тож нині містяни продовжують відновлювати житло, до міста повертається бізнес, пусті кілька місяців тому вулиці знов багатолюдні. Через ворожий обстріл ще у квітні зруйнували водогін, і в миколаївців досі немає якісної води, та до цього вже пристосувались. Досі доводиться знімати й писати про наслідки обстрілів, відновлення регіону, часто їздити на Херсонщину, де люди потерпають від росіян.

Особливо запам’яталось 21 березня, день коли ми з операторкою приїхали знімати матеріал про поховання шістьох військовослужбовців з різних підрозділів. Усі чекали, коли ритуальний транспорт завантажать і колона поїде на кладовище за містом. Пролунало кілька вибухів, через хвилину один з присутніх військових закричав «повітря!» 

 Над нами летіли білі парашути — на них спускались снаряди

 

Всі почали бігти в різні сторони й ховатися під будинками. Ще кілька секунд — і дуже потужні вибухи. Після цього колона таки сформувалась і рушила на кладовище. Захисників ховали під звуки вибухів десь на околицях міста, за кількасот метрів щось димілось. Перше, що ми з операторкою й водієм обговорили, коли вийшли з машини, — в яку з виритих могил стрибати, якщо прилетить поруч.             

Кожен день від 24 лютого 2022 року і досі починається з думок, що незабаром настане ранок без війни, ранок, коли ми підемо відбудовувати міста і жити. Зараз — це основна мотивація. Найбільше, що запам’ятовується, — люди. Військові та волонтери. Я б хотіла запам’ятати кожного і кожну, з ким познайомила війна. Не зможу забути того, що довелось бачити під час роботи в різних місцях Миколаївщини та Херсонщини, і це не дасть ніколи забути, якою ціною нам дається наша Незалежність.  

Хто хоче стати військовим журналістом, має цього навчатись, адже дуже складно ним стати, коли ти цивільний журналіст, хоч і робиш десятки матеріалів про військових, АТО та ООС. Головне пам’ятати, що жоден матеріал, жодне відео чи фото не коштують життя твого й того військового, який тебе супроводжує, тож власна безпека має бути на першому місці.

Фото — з особистого архіву Валентини Гурової

Матеріал підготувала до публікації Юлія Муконіна